ВИЖИЛА, ЩОБ НАРОДИТИ СОЛОМІЙКУ

Історія Лариси Скоби (зараз їй 42) із Савина Козелецького району вразила багатьох наших читачів: жінка народила третю дитину на четвертій стадії раку. Незважаючи на метастази, Лариса подарувала життя своїй донечці Соломійці, якій днями виповнився рік.

Про Ларису і її сім’ю ми вперше написали у жовтні минулого року. Після цього до редакції телефонували десятки людей, а центральні телеканали, дізнавшись про Ларису з газети, знімали про неї сюжети. Тоді жінка переживала чи не найважчі у своєму житті часи і підтримка абсолютно незнайомих людей дуже їй допомогла.

– Вперше діагноз «рак молочної залози» я почула в 2011 році, – розповідає Лариса. –  Я вирішила будь-що боротися за своє життя. Вдома на мене чекали чоловік Сергій і двоє дітей – Валерія (зараз їй 22 роки) і Діма (йому15). Я пройшла опромінення, шість курсів хіміотерапії, мастектомію (видалення молочної залози. – Авт.). На лікування в нас пішли всі заощадження, довелося навіть продати двох корів, коня, свиней… Та головне, що я видужала. Повернулася на роботу (продавцем у магазині), стала знову радіти життю. Хвороба ніяк не давала про себе знати, але ми з чоловіком навіть не думали ще народжувати. Сподівалися, що доросла дочка скоро подарує нам онуків. Звістка про мою вагітність просто приголомшила всіх. Та з вагітністю повернулася й хвороба…

Вже з перших тижнів вагітності Лариса почала відчувати страшні болі у спині. У Чернігівському онкодиспансері виявили численні метастази в кістках тазу, по всьому хребту аж до склепіння черепа. Здавалося б, єдиним правильним рішенням для Лариси, щоб розпочати повноцінну діагностику й лікування раку, могло стати переривання вагітності. Лікарі відверто попередили, що вона ризикує своїм життям, якщо не зробить аборту. Однак вона і чути про це не хотіла. Стан жінки стрімко погіршувався, вона втрачала зір, але на лікування погодилася лише на другому триместрі – щоб не нашкодити дитині.

– Скажу відверто, я дуже боялася померти. Підтримувала лише думка, що я мушу виносити дитину. Я не могла вмерти і загубити ще одну душу. Казала собі: «Нехай я помру, аби тільки дитя народилося». Я вірила – якщо Бог послав мені дитину в такому пізньому віці, то значить не дасть їй померти в утробі. Коли мені нарешті почали робити хіміотерапію, одразу ж відчула полегшення, болі відступили. Проте виглядала я жахливо: схудла, лиса, з почорнілими нігтями… Пам’ятаю, сиджу зігнувшись у черзі на УЗД, і бачу, як хтось киває на мене: «Будете ось за цією бабусею». Я і справді виглядала як бабуся, а не як майбутня мама. Дуже сильно переживала, як дитина в утробі перенесе хіміотерапію. Мене заспокоював мій лікар, якому я безмежно довіряю  – завідувач мамологічного відділення Сергій Полєнков. Тоді без хіміотерапії я б просто померла! Один курс коштував8,5 тисячі гривень, а мені треба було пройти їх чотири! Грошей на «хімію» в нас не було: ми продали все що можна, ще в 2011-му. Аж тут про нашу біду дізналися односельці. Люди почали приносити гроші, хто скільки міг. Село в нас бідне, живуть переважно пенсіонери, тому я розумію, наскільки важко їм було мені допомагати. Але копійка до копійки, і всі гуртом зібрали мені на чотири курси хіміотерапії – це майже 40 тисяч гривень! Допомагали й мешканці сусідніх сіл – Озерного, Булахова, Олексіївщини. Ці люди врятували два життя – моє і Соломійки. 

Соломійка з’явилася на світ 4 жовтня, а 10-го, якраз у день народження чоловіка Лариси, Сергія, їх виписали з пологового. Уже вдома брат із сестрою стали лагідно називати Соломію Соломинкою – бо вона маленька і тоненька, як соломинка.

– Соломійка – копія батька, навіть очі його – голубі-голубі, – усміхається Лариса. – Сергій побачив її першим, бо був на пологах. Коли вона народилася, ми були щасливі як ніколи. А через 5 місяців повернувся рак. Я запанікувала, постійно плакала. Променева терапія не допомагала, а ось після курсу «хімії» стало значно краще. І знову на виручку прийшли незнайомі люди: надсилали кошти на лікування, допомагали речами для дитини. Це просто диво, але в той час, коли ми ламали голову, де взяти гроші на каші для Соломійки, подзвонила якась жінка і прислала нам цих каш цілу коробку! А вони ж такі дорогі! Тими кашами ми донечку годуємо й досі. Спасибі читачам «Гарту» і взагалі всім небайдужим людям, за таку сильну підтримку!

Зараз Соломія – втіха для всієї сім’ї. У своєму віці не любить гратися іграшками, а признає лише… книжки.

– На іграшки не звертає жодної уваги – вони їй не цікаві. А ось книжки з картинками ми роздивляємося цілими днями. Вона вже знає всіх тварин, дуже смішно їх показує. Доню, як робить їжачок? – звертається мама до Соломійки. Та кумедно морщиться і чмихає носиком. Показує й інших тварин: коника, корову, собаку… Дівчинка дуже непосидюча і затихає, лише розглядаючи картинки у книжках.

– Я думаю, що вижила з таким діагнозом тільки для того, щоб народити Соломійку. Я пройшла курс хіміотерапії і сподіваюся, що хвороба відступить. Я не зважаю ні на слабкість, ні на облисіння, бо зрозуміла цінність життя. Наприклад, лише захворівши, я вперше побувала в кіно. Раніше за роботою, городами і поранням виїхати кудись було ніколи. А тепер усе це відходить на другий план і ти розумієш, як важливо насолоджуватись кожною хвилиною із сім’єю, радіти першим крокам маленької донечки. Ні тоді, ні зараз не шкодую про своє рішення залишити Соломійку. Вона мене і далі тягне до життя.