ВОСЬМЕРО ДІТЕЙ МЕДСЕСТРИ ОНКОДИСПАНСЕРУ ОЛЬГИ СУСЛО

«Кожна дитина – це радість і подарунок Божий. Ми всіх любимо, всі вони – бажані. Хтось хоче завагітніти, та не виходить, а у нас стільки дітей – маємо їм радіти», – каже Ольга Сусло, багатодітна мати із Замглаю Ріпкинського району. Першу дитину, донечку Софію, Ольга народила у 31 рік. Після того на світ з’явилося ще семеро дітлахів: Дарина, Тимофій, Богдан, Аня, Ілона, Данило та Емілія. Найстаршій донечці – 9 років, наймолодшій – і півтора рочку немає.

Ми завітали в гості до Ольги та Володимира майже випадково: дізналися про них, коли були у відрядженні в Ріпкинському районі. Тому почувалися дещо ніяково перед господарями будинку, куди з’явилися, попередивши всього за півгодини. Адже родина багатодітна, клопотів багато, а тут ми… Пані Ольга зустріла нас привітно й запросила зайти до чистого та ошатного будиночка. 

«Живемо в цьому будинку сьомий рік. Спершу, відразу ж після одруження, мешкали разом із мамою чоловіка. Там же народилося троє наших дітей. Згодом купили невеликий будинок із двома кімнатами, а далі вже чоловік добудовує його, перероблює дах. Хочемо облаштувати другий поверх. Чоловік – молодець, сам учився будувати й ремонтувати. Наймати людей нам нема за що. Брати мої де в чому допомагали, а загалом – Володимир сам усе робив», – зізналася жінка.
Володимир та Ольга – євангельські християни-баптисти. Вони познайомилися на релігійному зібранні в Чернігові. Ольга народилася на Корюківщині, закінчила в Чернігові швейне училище, але працювати за спеціальністю не хотіла. Тому влаштувалася медсестрою в Чернігівський онкодиспансер.
— Це, напевне, дуже складна робота, яка потребує великих моральних сил? – запитую у неї.
— Саме так. Особливо спочатку, бо коли минає час, звикаєш до всього і ставишся вже спокійніше. 
Тож у диспансері працювала майже 16 років, поки не пішла в декрет. А тепер, каже, скоро треба шукати нову роботу, десь ближче до дому. 
«У Чернігів їздити – важко. А звільнись із диспансеру – і хто мене візьме? В Ріпках роботи не дуже багато. А шукати доведеться, бо гроші потрібні. Чоловікового заробітку не вистачить, аби прогодувати сім’ю. Займаємось городом – більше 20 соток. Хазяйства не тримаємо, бо у нас будівництво. Ось школа почнеться – скільки всього знадобиться! У мене четверо школяриків. Треба купити звичайних зошитів, а ще ж спеціальних – для різних предметів, по 200 гривень на кожного. А ще ж рюкзаки, одяг, інші витрати… Плюс – книжок безкінечно не вистачає, доводиться докуповувати, гроші здавати на День учителя, на ремонт. Ніхто не дивиться, що ми – багатодітна родина», – ділиться своїми турботами пані Ольга.
Голова великої родини Володимир працює в комунгоспі електриком. Допомагає по господарству, залюбки бавиться з дітьми, займається облаштуванням житла. «Коли я в пологовому будинку була, чоловікові давали лікарняний на догляд за дітьми. І він ними займається. Бабуся допомагає», – розповідає жінка. 
Доки ми спілкуємося, дітлахи дружним колом обступили мене, роздивляючись, що воно за птаха така – журналіст. Активна та енергійна дівчинка Даринка розповіла, як звати кожного, як вони граються, яка страва – улюблена.
— Діти у мене слухняні. Знають, що можна брати, що ні, – продовжує багатодітна мама. — Зошити і книжки старших дітей від маленьких ховаємо – столик у нас із замочком. Граються всі разом, зробили їм у дворі гойдалку. Та й у селищі почали недавно ставити дитячий майданчик – буде вже куди ходити гратися. А так самі собі знаходять заняття. Люблять на велосипедах кататися, різні рухливі ігри. А от читати – ні. Аби їм хтось книжку почитав – тоді слухають залюбки, а самі лінуються. Старші дочки ходять займатися на скрипці в музичній школі. Тимофій хоче на акордеоні грати, Аня – на піаніно. Ми любимо співати, малювати – така у нас родина. 
— Як минає ваш день? Навіть важко уявити, скільки це клопотів щодня…
– Клопотів багато. Я як послухаю деяких мам, що їм із одним важко – аж не віриться. Я, якби мала одну дитину, напевне, й не зрозуміла би, що це було (усміхається – Авт.). Домашніх справ багато. І город, і хліб сама печу на заквасці, щоб він дітям корисний був. Пробувала користуватися хлібопічкою, але не сподобалося. Одна хлібина довго печеться, та й закваска для цього не підходить – доводиться робити дріжджовий. А дріжджі не дуже корисні. Тому печу в духовці. Ми пізно лягаємо. Ніяк не можемо до вечора все переробити. А встаємо не дуже рано – десь о пів на восьму. Погодувати, відправити до школи старших. Тоді розбудити й погодувати молодших. Далі діти граються – а у мене прибирання, прання, влітку ще й городи. Бабуся приносить випічку – пиріжки, млинці, піцу. Готую каші, супи. У вихідні печу тортики. Головне – аби було ріденьке щодня, бо для шлунка корисне. У суботу у нас банний день. Я готую на два дні їжу, щоб у неділю відпочити. А батько купає дітей. У неділю ми не працюємо на городах і вдома, відпочиваємо після трудового тижня.
– Мабуть, старшим найскладніше – доводиться допомагати мамі, дивитися за меншими?
– Ми їх майже не навантажуємо. Іноді посуд просимо помити, травичку на грядці порвати. Вони ще маленькі для роботи.
– Кажуть, найважче народжувати першого малюка, а далі вже організм жінки легше впорується…
– Народжувати першу донечку у 31 рік було складно. Хоч і кажуть, що вагітніти бажано раніше, мені в пологових відділеннях зустрічалися жінки різного віку – й молоді, і зрілі. І дуже багато бачила молоденьких із патологіями вагітності – тому для себе зрозуміла, що не тільки від віку все залежить. Наступні діти – це так само хвилювання і так само біль. Діти даються нелегко. Зате як повиростають – скільки помічників і скільки радості! 
Виявляється, пані Ольга сама виховувалась у багатодітній родині. У її батьків було 13 дітей: 4 хлопчиків і 9 дівчаток. 
– Батьків, на жаль, уже немає в живих. У батьківському будинку в Корюківці залишилася жити молодша сестра, і ми всі разом збираємося або на мамин день народження, або на батьків. На кладовище ходимо. Приїжджаємо й на день народження сестри. Допомагаємо одне одному. У нас дружні стосунки в родині. 
– Як добре, адже буває, що двоє в родині, й ті за спадщину пересварилися…
– Нам Бог дає дітей і на дітей. Нас аж скільки в родині було! А кожен має своє житло. Бог турбується про нас. 
Ольга та Володимир – цікаві та привітні люди. Однак вони не люблять, коли на тлі їхньої родини хтось намагається «пропіаритися». Зокрема, політики. Запрошують на урочисті заходи або навідуються в гості і, напевне, думають, що красивими словами й недорогими подарунками додадуть плюсів до свого іміджу. Але нещирість таких заходів видно одразу ж. 
– Я такого не люблю. Коли приїжджають або запрошують кудись. Не стільки там подарують (зазвичай якусь мішуру), зате як починають фотографуватися з нами, а потім друкують усе в газеті. Навіщо це?

За матеріалом видання «Деснянська правда» (автор Вікторія Гаврик)