НАТАЛІЯ ТУРУПАЛОВА: МЕДИЦИНА-ЦЕ МОЄ ПОКЛИКАННЯ!

Вона працює медсестрою вже майже тридцять років і не уявляє свого життя без цієї роботи навіть попри те, що має повну вищу юридичну освіту – є магістром

У всьому світі 12 травня будуть відзначати Всесвітній день медичної сестри. Ця професія – символ милосердя і доброти. Як правило, її обирають люди виключно гуманні. Саме такою є наша героїня – старша медсестра абдомінального відділення Чернігівського обласного онкологічного диспансеру Наталія Турупалова. 

Медиком бути не мріяла
На роботу до онкодиспансеру Наталія Василівна прийшла в 1989 році, після закінчення Чернігівського медичного училища за спеціальністю «Медична сестра».
«У цю професію я прийшла, можна сказати, випадково. Ніколи не мріяла бути ані лікарем, ані медсестрою, – говорить пані Наталія. – На той час моя старша сестра вже працювала в онкодиспансері. За її прикладом і я обрала цей фах. Сама я родом із села Велика Вісь Ріпкинського району».

Іноді доводиться бути психологом
Пані Наталія пропрацювала у процедурному кабінеті понад 15 років. А в 2006 році їй запропонували посаду старшої медсестри. З того часу на цій посаді Наталія і працює.
«Працювала і в перев’язувальній , і у процедурній, і постовою медсестрою, – згадує Наталія Василівна. – Догляд за хворим для нас – головне. Потрібно все робити з душею. Навіть правильно змінити постільну білизну, на перев’язках обробляти післяопераційні рани з дотриманням санітарних норм. Хворі – вони ж як діти! І ти стараєшся щосили. Під час процедур і пацієнти розповідають про себе. І скоро вже знаєш про людину все: про життя, дітей, родичів, усі таємниці. А буває, що хворий навіть чекає, коли медсестра трохи звільниться від своєї роботи і поговорить із ним. І треба добрати слова до пацієнта – водночас не сказати нічого зайвого, не зашкодити словом, та в той же час зуміти все правильно пояснити. От і доводиться нам інколи бути в ролі психологів. Я завжди кажу всім хворим: щоби подолати недугу, потрібно мати віру у свою перемогу над хворобою. Бо коли людина налаштована на видужання, коли вона сама хоче жити й не опускає руки, тоді можна подолати навіть найстрашнішу недугу».

Диплом юриста припадає пилом
Більше десяти років тому Наталія Турупалова закінчила Київський Національний економічний університет за спеціальністю «Магістр з правового регулювання економікою», але так і не наважилась зрадити медицині. 
«Я тоді була молодою й амбітною, – говорить із посмішкою пані Наталія. – Чомусь мені захотілося кардинально змінити свою професію й життя. Дуже подобалася спеціальність юриста. Та потім з’явилася сім’я, дитина… І я вирішила для себе, що все ж таки не можу покинути професію. Ось і залишилася тут, в онкодиспансері ».

«Старша» повинна бути всюди
Робота старшої медичної сестри заважка і специфічна. Потрібно крутитися, як білка в колесі, з самого ранку й до вечора. А ще й паперової роботи вдосталь. У пані Наталії у відділені більше ніж 30 підопічних. 
«Робочий день починається з «п’ятихвилинки», де ми обговорюємо стан наших хворих, плануємо робочий день, послідовність оперативних втручань тощо. 
Роботу всіх потрібно проконтролювати та відслідкувати виконання лікарських призначень пацієнтам. Контролюється робота як середнього медичного персоналу, так і молодшого. А головне – людський фактор. Це – наші пацієнти. До кожного треба підійти, поспілкуватися, добрати слів, відволікти від думок про хворобу», – зазначає старша медична сестра. 

До людського болю звикнути неможливо
Проміжною ланкою між лікарем і пацієнтом завжди стоїть медсестра. Медсестри та санітарки за хворими наглядають цілодобово. Інколи, наприклад, поки лікар заповнює історію хвороби, медсестра погляне на хворого по доброму, посміхнеться, скаже декілька ласкавих слів – і тому стає трохи легше. Принаймні хворі так розповідають медичним сестрам. 
«Є багато пацієнтів, що в силу своєї хвороби роками змушені лікуватися в онкодиспансері, – говорить жінка. – Коли дізнаємось, що наш хворий пішов у небуття, дуже переживаємо. Втім радісних та щасливих днів набагато більше. Особливо душа радіє, коли через декілька років зустрічаєш колишнього пацієнта за межами нашого закладу – усміхненим і щасливим… І такі випадки доволі не рідкісні!»
До всього звикла Наталія Василівна у своїй роботі, але до людського болю звикнути не може й досі.
«За всі роки роботи я не можу змиритися з тим, що людина часом безсила перед захворюванням. Здавалося б, ти приходиш у відділення, спілкуєшся з хворим, жартуєш, посміхаєшся йому, а на наступний день вона… – розповідає жінка. – Особливо тяжко, коли йдуть в інший світ молоді люди».

Головне – любити те, що ти робиш 
«Колектив – як друга родина. І це не пафосні слова: щоб у лікарні працювати, треба любити свою професію, любити людей, відчувати чужий біль. Адже у медсестри фактично ненормована робота. Бува так заклопочешся, що й поїсти не встигаєш!» – говорить Наталія Василівна.
А зарплати – це звісний факт – зовсім малі. Особливо в дівчат, котрі приходять до нас по закінченню медучилища. Вони отримують мінімальну заробітну плату. На жаль, це питання – до держави. Але незважаючи на все це, минулого року до нас у відділення прийшло 5 молодих медсестер. 

Квіти для душі
Робота забирає майже весь вільний час у Наталії Василівни, одначе вона знаходить хвилинку, щоби доглянути за своїм улюбленим квітником. У кабінеті на столі стоять жовті тюльпани, які ростуть на її присадибній ділянці. 
«Квіти – це моя слабкість, – говорить пані Наталія. – Дуже я їх люблю! Ми живемо у приватному будинку, тому маю змогу відвести душу серед прекрасного і дивовижного квіткового розмаїття. Дуже люблю троянди, а доглядати за ними допомагає чоловік із сином».

За матеріалом видання «Чернігівщина»